[Даллас, Техас] Отець Павло Попов, настоятель церкви Святої Софії в техаському містi Колонi після свята відповів на запитання газети The Dallas Telegraph:
— Скажіть, будь-ласка, сьогодні в Церкві Святої Софії було багато барв, була музика, були співі, танці. Що коїться?
— Cьогодні ми святкували день пам’яті Тараса Григоровича Шевченка. Це наше щорічне таке святкування. Ми проводимо його разом з Ukrainian American Society оf Texas кожного року, стараємося весною, приблизно біля дати, коли Шевченко народився и помер, в березні. Кожен раз ми маємо, як за звичай, смачні українські страви, гарну музику, представлену групою «Веселка» Оксани Топорiної, так само українські танці, що виконує гурт «Зоря» Андрiя Чобанi. У кожного гурту е красиві дитячі групи, від найменших, до старших. Але самим основним номером є читання поезії дітьми, а також малюнки, натхненнi віршами нашого Кобзаря.
— І хто сьогодні був переможцем?
Ви знаєте, всі, хто виступали, були переможцями, перш за все. В нас завжди є гарна кількість дітей, які беруть участь в конкурсах. Як завжди, це дуже важко. Важко по-перше, вивчити вірш, а по-друге, виступати при публіці. Хвилювання, мікрофон, багато людей дивляться, всі очі звернені до тебе. Тому я хочу виділити всіх дітей, бо всі вони є переможцями за ту прекрасну хвилину, яку вони нам дали, за те чудове читання і виконання віршів. І так само чудові малюнки. Так що ми бачимо, які серед нас таланти ростуть, яка іде заміна на нашу спільноту, нашій церкві.
— Чи важливі такі події для вашої церкви?
Перш за все, звичайно, такі події є підтримкою нашої української культури. Вони дають можливість навчитися нашій культурі, дізнатися більше про наших українських поетів, про те духовне багатство, що в собі наша культура, наші традиції мають. Також ці свята допомагають нам об’єднати людей. Тому що до нас приходить багато як українців, так і вихідців з Радянського Союзу, не українців. Їх об’єднує та святкова справа, та чудова, надзвичайна музика, ті гарні танці, ті вірші, які вони чують та бачать на таких подіях. І мета цих свят – підтримка культури та об’єднання людей, до певної міри освіта. В таких подіях, святах люди бачать і утверджуються в тому, хто ми такі, чим ми славимося.
— В Техасі є 3 російські школи, і в батьків є можливість навчати дітей російській мові. А хто вчить українських дітей українській мові?
Підтримка культури і навчання мови лягає на батьків. Більшість родин, що є тут в нашій церкві, це новоприбулі родини з України. Тобто четверта хвиля еміграції, ті, хто приїхали після 90-х років. І в основному це вони навчають дітей мови, навчають дітей культури, співу, традиціям, віршам. А як таких ми не маємо шкіл. Ми стараємося, працюємо. Сподіваємось, що скоро будемо мати при церкві недільну школу, де ми будемо вчити мову, культуру. Вірші багато дітей читали українською, але лунали так само вірші і англійською, тому що багато поезій перекладено на англійську мову. Під час таких поетичних конкурсів ми допускаємо читання твору українського поета також і іншою мовою.
— Все-таки багато дітей народжені тут, в Америці, і українська не є для них мовою середовища, проте дітлахи чудово говорять українською. Мене це, звичайно, здивувало, що батьки вкладають у дітей стільки, щоб вчити ще й мови. Такі заходи, як сьогоднi, я вважаю, показують силу діаспори, силу культури української, яка не дивлячись на те, що живе далеко за океаном, залишається українською.
— Так. Дуже приємно таке почути. І це правда. Перш за все забирає дуже багато часу і дуже багато праці — навчити дітей. Тому що я знаю сам зі своєї родини. Тому що ми навчаємо дітей змалечку і говоримо між собою вдома по-українськи, читаємо по-українськи, працюємо з дітьми і це забирає перш за все багато часу. По-друге, коли діти починають дорослішати, тим важче їх змусити щось зробити. Вони постійно, як то кажуть, починають ставити питання: «А нащо нам то знати, як всі наші друзі по-англійськи говорять? Нащо воно нам колись пригодиться?» Але коли вони виростуть, то багато з них усвідомлять, наскільки то велика цінність — перш за все знати свою культуру, свою мову і знати, звідки вони походять, хто вони є. Так як сьогодні Андрій розказував вірш: «Навчайтеся, але свого не цурайтеся». Дуже гарні слова.
— Цікаво, що багато дітей, або скоріше батьки для дітей обрали для декламації вірш Тараса Шевченка «Як умру, то поховайте…». Це, напевно, найвідоміший твір?
— «Заповіт». Так. Він один із найвідоміших серед віршів Шевченка. Але так само цей вірш доречний для всіх тих, хто є в еміграції. «Як умру, то поховайте мене … на Вкраїні милій…». Знаєте, навіть бувши далеко від дому, все рівно бере та туга за домом, туга за Батьківщиною. І Шевченко, напевне, як ніхто інший, то знав, як ми чули, живучи в Казахстані, в Росії, завжди перебуваючи за межами дому, наскільки гостра та туга, наскільки сильні та біль і переживання за свою Україну, за свою Батьківщину.
— У мене бабуся українка і вона завжди казала: «Додому… Колись ми повернемося додому…». Ми жили на Далекому Сході і вона, коли вмирала, говорила: «Поховайте мене вдома. Додому хочу, хочу додому…». І, на жаль, вона там і залишилася, на Далекому Сході. Я, до речі, не зустрічала в російській нації такого поняття «дому», ось там моя земля, ось це воно моє. А в українців це дуже сильне. Чому, як Ви думаєте?
— Це, напевно, перш за все, велика історія. В нас завжди дім асоціювався з тим, що хтось хотів забрати колись його. Завжди були якісь війни. З Польщею війна чи з якимось іншими країнами. Потім комунізм прийшов. І завжди той дім в українців був під загрозою, завжди він був не наш.
Або ж було, коли при Сталіні нації мінялися, висилалися, творився той «радянський чоловік» — без національності, робилося все, щоб вбити національність. Але люди відчували свої коріння, свою національність, вони знали, де виросли, звідки прийшли.
Як правило, все, що пригноблюється, виживає всупереч усім обставинам. Так само і з українцями — їхня культура, їх дім, воля завжди пригноблювалися, але люди усвідомлювали ці речі дедалі сильніше і сильніше. Це питання цікаве, але його важко, напевно, пояснити. Напевно, через ті всі поневіряння, через ті всі біди, що були в нашій історії і через ту ситуацію, яка є зараз в Україні, хочеться додому. І з домом асоціюється завжди якась тривога і небезпека. Що завжди мусиш їхати кудись, що тебе забирають, що мусиш щось робити, бо в тебе вдома негаразди. І тому хочеться додому бодай в кінці життя, хочеться додому свого, туди, звідки ти прийшов.
— Скажіть будь-ласка, що ваша Церква і що Ви думаєте про нашу нову даллаську газету?
— Ви знаєте, то цікаво. Було дуже приємно, коли мене спитали, чи можемо ми тут розповсюджувати газету. Звичайно, була дуже добра ідея, щоб тут був один з центрів, звідки можна роздавати газети. Більше людей зможе приходити до нас і більше дізнаватися і про нас, і про газету, і взагалі про культуру. І так само, звичайно, ми розуміємо, що російська спільнота набагато більша в Далласі. Тому ми розуміємо, ця газета більше націлена на російськомовних людей. Але дуже приємно і дуже багато я чув коментарів навіть від парафіян, що у вашій газеті зустрічаються статті українською мовою. То дуже людям подобається і вони підхоплюють то. Кожен відчуває, що це вже щось моє, це доля мого. То є власне питання «дому», то є кусочок дому, на цей раз у вигляді мови. Часто приїжджають до наших парафіян родичі з України. Наприклад, до мене мама приїжджає. Я знаю, до багатьох інших батьки теж приїздять. Вони не говорять по-англійськи, а, звичайно, говорять по-українськи, російську розуміють. І коли вони відкривають Даллас Телеграф, то розуміють — це щось рiдне, своє.
Текст та фото Сергія та Людмили Тараненко
