«І тієї, хто справді
Брат мені по Духу,
Тієї не слова мої,
А Душу слуху!»
Анатолій Матвійчук
[Даллас, Техас] У 2000 році Анатолій Матвійчук став першим Народним артистом України третього тисячоліття. Іноді його називають «лицарем трьох муз — пісні, музики і віршів». Його вірші настільки талановиті і ліричні, що йому присвоїли кілька літературних премій —імені Івана Франка, імені Андрія Малишка, Олександра Олеся та Дмитра Луценка.
Професійний журналіст, кандидат історичних наук, завідувач кафедрою журналістики Київського національного універсітету культури і мистецтв — він багато чого встиг за своє творче життя. Анатолій пише пісні для Софії Ротару, Валерія Леонтьєва, Лариси Доліної, Оксани Білозір, Таїсії Повалій, Ірини Білик та багатьох інших. Всього ним написано більше 500 пісень. Він видав 4 поетичніих збірки і 8 авторських компакт-дисків.
Одна з його шанувальниць надіслала Анатолію такі слова: «Ваша творчість — це особливе дихання душі. Вивкотре довели, що на землі нема нічого кращого, складнішого, цікавішого і ціннішого, ніж людина». Сьогодні народний артист України Анатолій Матвійчук відповідає на запитання газети The Dallas Telegraph, (UAST).
— Анатолію, скажіть, будь ласка, яка доля вас сьогодні занесла до нас у Даллас?
— В мене був концерт у Чикаго, де я виступав на запрошення Українського незалежного радіо. Цей сольний концерт був першим після великодніх свят. І він був приурочений до Дня матері. Весь концерт побудований був на такому ліричному ключі, що і матір, і Україна – це слова жіночого роду. Українці — сентиментальні люди, вони часто називають свою Батьківщину, свою Україну, «Ненька-Україна», «Матір-Україна». Для українців часто ці поняття зливаються в одне.
— Чикаго називають Українською столицею Америки. Але до нас, у Техас, що вас завело?
— Сюди приїхав виключно з родинних міркувань, тому що тут живе моя старша донька. Вона вийшла заміж і вони з чоловіком приїхали сюди працювати по контракту і вже другий рік працюють і живуть тут. Я не міг сюди не приїхати, аби не побачити і не відвідати свою доньку і свою онучечку, яка народилася як раз на мій день народження — 29 вересня.
— Чи довелося побувати в самому Далласі?
— Звичайно. Не можна було оминути Даллас! Тому що це місто не тільки відомо, як великий центр, промисловий і фінансовий. Тобто тут знаходиться еліта штату. Але і треба було побачити на власні очі і те місце, де загинув президент Джон Кеннеді. Для мене було дуже важливо побачити і відчути це місце.
— В яких маленьких містечках, з яких складається Америка, довелося побувати?
— Власне я уже чув про те, що справжній Техас — одно-, дво-, максимум триповерховий. Тому що люди розкидані по всій території і живуть осібно. Але тим не менше є надзвичайно цікаві місця, в яких ми побували. Це місто Форт Уерт, це Грейп Вайн.
— А що торкнулося вашого серця в цих маленьких містах?
— В кожному містечку свої якісь принади. От, наприклад, ми сьогодні були в містечку, де проходило свято вулиці. А що стосується людського якогось фактору, то мені цікаво було в містечку Флауер Маунт в баптистській школі подивитися, як дітки маленькі від двох до п’яти років, співають, танцюють, вітають своїх батьків. Це було надзвичайно зворушливо. В хорошому залі, з хорошим звуком. Вони були всі в яскравих таких костюмах. І це залишає враження.
— Чи здобули якихось друзів тут, у Техасі?
— Ви знаєте, ми живемо в таку епоху, коли Інтернет дає можливість значно розшити рамки. І таким чином я познайомився трошки раніше по Інтернету, а зараз відкрилася можливість побачитись з Оксаною Топоріною та її ансамблем «Веселка» від Ukrainian American Society Of Texas. Ми навіть з ними вчора прорепетирували, поспівали трошки. Надзвичайно всі цікаві, емоційні люди, які ще зберегли оце бажання і можливість контактувати. Якась певна ностальгія іде. Було багато розмов. Тому, сподіваюся, що після нашої сьогоднішньої зустрічі після концерту буде ще більше друзів.
— А що торкнулося вашого серця в цих маленьких містах?
— Це надзвичайно цікаво. І те, що виходять наші газети. От, наприклад, The Dallas Telegraph для мене був несподіванкою повністю. Наприклад, на Півночі, в Чикаго більше українців. Там виходить кілька газет, радіо. Але те, що тут теж українці тримаються вкупі і одним з таких осередків утримування українців разом є і газета і українська церква — це теж надзвичайно важливо. От отець Павло такий молодий священик! Теж несподівано, але так тепло нас прийняв. Це залишає теплі враження в душі. Думаю, що у кожного артиста, у хорошого артиста, підкреслю, завжди після концерту додається друзів. Можливо, з багатьма ми будемо і далі спілкуватися, зокрема в Інтернеті.
— Давайте тепер поговоримо про того самого артиста Матвійчука.
— Анатолій Матвійчук вже майже 30 років на сцені. (Сміється.) Я вже мав 5 великих сольних програм в національному палаці Україна. Ці концерти, ці сольні програми я називаю однією назвою — «Полустанок любові». Чому так? Що таке полустанок? Це навіть не станція. Це таке маленьке місце, куди людина повертається подумки, душею своєю, серцем, щоб пережити найприємніші хвилини її життя, повернути якісь свої спогади, хороші враження. І от таким чином народився цей проект, «Полустанок любові», в якому не тільки я співаю свої пісні, а й більшість відомих і популярних в Україні артистів, народних артистів, заслужених, які виконували мої пісні. Перший «Полустанок любові» відбувся в 1996 році. І сподіваюсь, що й цього року буде наступний, один з таких найближчих. Тому що цього року в мене ювілей – 55 років. За цей час я видав 8 компакт-дисків авторських півень, видав 5 поетичних збірок. І продовжую працювати в цьому плані. Я продовжую роботу над новою книжкою, над новим компакт-диском. І зокрема тут я презентую пісні зі свого нового альбому, який називається «Дорога до себе». Адже, куди б ми не їхали, куди б ми не йшли, ми йдемо до самих себе в цьому житті.
— У вас дуже цікаве життя у кількох паралельних площинах. За освітою ви журналіст, за фахом – письменник, поет. Як ви стали музикантом?
— Музикантом я був ще до того, як поступив на факультет журналістики. Почав займатися музикою активно з 15 років. В 16-17 років в мене вже була своя група. Уже тоді ми співали мої пісні. Але коли вступив в університет, вибрав журналістику. Здавалось, що ця дисципліна, ця наука допомагає бути весь час в контакті з багатьма людьми, з людьми різних професій. І це збагачує людину, її внутрішній світ, її інтелект. Після закінчення університету я попрацював деякий час у газеті, на телебаченні, був ведучим різноманітних програм, навіть у журналі працював. Але любов до музики, до мистецтва все одно перемогла. Я залишив редакційну роботу і повернувся на сцену. Тепер журналістика стала моїм хобі, а хобі стало справжньою професією.
— А яке місце у вашому житті займає письменництво?
— Коли я отримував найвищу премію в галузі журналістики імені Івана Франка, то Ігор Лубченко, голова спілки журналістів України, сказав, що пісні Матвійчука — це публіцистика, яка примушує не тільки відчувати, а й думати. Після того я отримував ще кілька літературних премій, таких як премія імені Андрія Малишка, премія імені Олександра Олеся, імені Дмитра Луценка. Тобто з цим все склалося. Але прозу поки що не пишу, поки що накопичую, скажімо так, життєві враження.
— Хто зараз є співочими зірками України?
— Дуже люблю молоду співачку Іларію. Тоня Матвієнко, донька народної артистки України Ніни Матвієнко. Якщо слухати тільки її голос, то здається, що це співає мама. Але у Тоні більш сучасний репертуар.
— В житті кожного з нас є якась мрія. Іноді думаеш, я добився, я зміг це зробити. В англійській мові це звучить дуже добре: «I did it». Що для вас є “I did it”?
— Мої батьки абсолютно прості: мама з Сумщини, тато з Хмельниччини. Приїхали в Київ, познайомилися на простій роботі. Я вчився в звичайній школі. Потім тричі вступав до університету, тричі мене не приймали. Але все-таки прийняли, хоча ніяких зв’язків, нічого не було. У нас без так званих зв’язків, без блату нічого не можна зробити. Нарешті я вступив до університету, багато вчився, багато писав. І, можна сказати, досяг того, що маю, своєю творчістю, і важкою працею. Я можу їздити по світу і ділитися талантом, що був даний мені Богом. Отримав звання «Народний артист України» — певне, це і є моє «I did it».
— Свого часу ви багато вчилися, а чи маєте зараз своїх учнів?
— Я вже кілька років викладаю в Національному університеті культури на кафедрі «Шоу бізнес». Уже рік працюю завідувачем новоствореної кафедри «Журналістики».
— Ваші вірші покладено на музику. Їх співають видатні українські співаки та співачки?
— Серед Народних артистів я можу назвати людей, які співали мої пісні в різні часи. Це і Микола Гнатюк, і Оксана Білозір, і Алла Кудлай, і Віталій Білоножко, і Наталя Сумська, і квартет «Гетьман», чудовий квартет. Тобто, це я тільки народних артистів назвав, а ще багато-багато є менш відомих. І Назарій Яремчук покійний. Я написав кілька пісень, які облетіли всі українські осередки і були передруковані газетами і в Америці, і в Канаді, і в Аргентині, і в Бразилії. Маю пісню «Ми українці». Приспів в ній такий: “З Любов’ю і журбою на одинці, із невмирущим словом Кобзаря, ми українці, всюди українці, допоки світить нам одна зоря”. Зоря – Україна по суті.
— Я чую, вже збираються люди, ваша аудиторія Техасу. Скажіть, будь ласка, яке у вас сьогодні буде послання вашим слухачам Техасу?
— Я хочу, перш за все, подякувати людям, які прийдуть сьогодні на мій концерт. Я хочу подякувати їм за те, що вони знайшли сили, час, бажання, за те, що вони не втрачають в своїх душах цікавість до України, до її людей. Що вони намагаються тримати свою увагу на пульсі тих подій, які відбуваються у нас, слідкують за тим, що відбувається в Україні. І що ці люди, які колись залишили Україну, можливо, назавжди, а може й на певний час, що вони є нашими братами і сестрами, нашими близькими родичами, що ніколи не забувають про тих, хто живе на Україні, про свою неньку-Україну.
Текст та фото Сергія Тараненка
