[Даллас, Техас] У Далласі й далеко за його межами відомий український танцювальний ансамбль «Зоря» від Ukrainian American Society Of Texas (UAST). Це високопрофесійний колектив, який представляє українські танцювальні традиції на багатьох сценах нашого міста і штату. Біля витоків «Зорі» стояв парафіянин церкви Св. Софії в Колоні Алекс Безний. Виявилося, Алекс, або Олексій, має багату й цікаву історію.
— Алексе, коли ви приїхали в Даллас?
— У сімдесят четвертому році. Мене сюди відрядила моя фірма, Еastman Kodak Company, де я на той час працював.
— Ви працювали в Істмен Кодаку в якомусь іншому штаті?
— Я працював у Колорадо. І звідти мене сюди відрядили.
— Скажіть, будь ласка, чи ви народилися в Америці, чи в Україні?
— Я народився в Україні, в місті Пологи. Це, можна сказати, 80 кілометрів на схід від Запоріжжя.
— А в якому році ви виїхали з країни?
— В сорок третьому.
— То до Америки ви потрапили через Германію?
— Мені було тоді може 5 років. Нас вивезли німці. І ми потрапили в трудовий табір у Мюнхені.
— Яким ви пам’ятаєте той трудовий табір?
— Я дуже добре пам’ятаю!
— Розкажіть щось із життя маленького хлопчика, який там жив.
— Кожного дня батька й маму забирали на роботу в Мюнхен. А ми, діти, сиділи за колючим дротом. Пам’ятаю, дивлюся, німецькі діти грають за забором у футбол, а я сиджу тут, за дротом. І сам себе питаю: «Чого мене Бог карає?»
— Як ви жили там в таборі?
— У тому таборі було десь 100 бараків, в яких жили люди. Годували раз на день. А інколи й зовсім залишали без їжі.
— А на якій роботі працювали батьки?
— Їх розвозили чи по фабриках, інші мали прибирати після бомбардування, бо американська армія, літаки, в ті часи бомбили Мюнхен. То людей вивозили, щоб прибирати руїни.
— А коли прийшли американці?
— Нас звільнила американська армія, сорок друга дивізія. Це було в квітні, десь двадцятого числа, сорок п’ятого року. Коли американці прийшли, то допомогли нам з їжею, одягом, надали медичну допомогу. Вони адміністрували ті бараки, думали, що люди хочуть повертатися на «родіну».
— Скажіть, будь ласка, коли прийшли американці, чи була якась альтернатива між поверненням до Радянського Союзу і виїздом в Америку. Розкажіть, які були думки тоді в родині?
— Радянський Союз посилав своїх агентів, щоб агітували людей повертатися додому. Але ніхто не хотів їхати назад. Цього люди зовсім не хотіли. Я нікого не знаю, що добровільно поїхав. Дійшло навіть до того, що американська армія навіть допомагала совєтській армії, щоб повертати людей назад.
— Чи людські умови були в тому бараку, де ви жили?
— В тому бараку, де ми жили під час війни, залишатися не можна було. Ми мусили тікати. Бо якби ми не втекли з тих бараків, то совєтська армія нас би схопила. Вони знали, де були ці бараки. Просто приходили і «давай домой!». Люди стали тікати з таборів, жили в руїнах, ховалися, де могли сховатися. Находили міста, бо Мюнхен був розбомблений. Ховалися у відкритих квартирах, ми жили в підвалі.
Серед тих, хто залишився в таборах, були великі протести, бунти. Бо ті люди, які повернулися в СССР, знову опинилися в таборах, тепер в радянських. Щасливі опинилися в Сибіру, а решта були розстріляні просто на кордоні. Аж тоді американці побачили, що робиться. То було великий жах. Тоді Ейзенгауер побачив, що: «Гей, тут щось не таке, як Совєти всім кажуть, що мовби люди хочуть додому на родіну». Ніхто з нас не хотів у той час їхати назад. Тоді за розпорядженням Ейзенхауера i було відмінено репатріацію в СРСР.
— Американці відчинили ворота в свою країну?
— Так, люди почали записуватися, щоб дістати візу в Америку. Там було декілька організацій, які допомагали в цьому. Одна UNRA — United Nation Relief Organization. Iнша організація називалася ІRO — International Refugee Organization. Ця організація реєструвала і розселяла людей по всьому світу, направляла їх чи то до Америки, чи до Австралії, чи Бразилії, Парагваю, Марокко. Наш народ поїхав по всьому світу.
— Скажіть, будь ласка, чи була можливість вибирати, куди їхати?
— 99% людей хотіли потрапити до Америки. Ми чекали 5 років, щоб дістати візу. Нам пропонували відкриті візи в Бразилію чи в Марокко, але моя мама цього не хотіла.
— Ви продовжували жити в хованках?
— Тоді вже ІRO організував Вisplaced Person Camps, табори людей для переселення. У нас називали їх DP Сamps. У таких DP-camps опинилися тисячі людей. Не тисячі, можна легко сказати, що й 200-300 тисяч, а може і більше чоловік опинилися в DP-camps у Германії. Із цих DP-camps людей розвозили по всьому світу, де були візи.
— А чи працювали батьки? Що їли? Були гроші?
— В DP-camps уже тоді помагали. Людей годували, давали і одяг. Люди знаходили роботу. В той час Німеччина була розбомблена, тож роботи вистачало.
— А чи були такі люди, які залишилися жити в Германії?
— Багато хто залишився в Германії. Там були створені українські гімназії, український університет. Я думаю, до сьогоднішнього дня вони існують.
— Дуже цікаво. А ви вирішили їхати. І ось врешті ви отримали американську візу. Сім’я почала готувати валізи. Як ви пам’ятаєте той час, коли ви приїхали до Америки? Вам було, як розумію, 11 років тоді?
— Коли я приїхав, мені вже було 12. І ми приїхали до Нью-Йорку. Там жили 6 років. Пішов у коледж. Працював.
— А чи манило на Батьківщину?
— Сталося так, що коли Радянський Союз розпався, я повернувся, працював в Україні, в Росії.
— Що ви робили в Україні?
— Західні фірми купували компанії, тютюнові та харчові компанії. Я працював в комапніі R.J. Reynolds Tobacco Company. Це виробник таких брендів як Camel, Kool, Winston, Salem, Doral, Eclipse, Pall Mall. В Україні ми купили дві тютюнові фабрики. Одна фабрика була в Кременчуці — Кременчуцька тютюнова фабрика. У Львові купили фабрику, у місті Винники, що на південь від Львова. У Санкт-Петербурзі купили фабрику, у Яві, Краснодарі і так далі.
— То ці фабрики зараз належать американським компаніям?
— Ні. Фірма ті фабрики поставила на ноги, реорганізувала їх, наладила добрий бізнес і продала їх японцям.
— Добре, давайте повернемося в сімдесят четвертий рік, коли ви приїхали в Даллас. Ви працювали тоді в Еastman Кodak, і жили в Колорадо. Що ви подумали, коли вас відрядили до Далласу? Там, на півночі США всі вважають, що Даллас — це кам’яна пустеля, де нічого немає, тільки кактуси й каміння.
— Не зовсім так. Навіть на той час Даллас мав свою репутацію і був досить добрим місцем. Це було місто, яке росло і розвивалося. Тож коли мене послали в Даллас, то я дуже радо поїхав.
— І де було ваше перше помешкання?
— У Річардсоні. Неподалік, на Forrest Lane, я працював у Kodak Service and Distribution Center .
— Коли ви приїхали сюди, в Даллас, чи могли спілкуватися з іншими українцями, чи з кимось із російськомовних земляків?
— Дуже мало було українців і росіян. Всі ми ходили до слов’янської церкви: українці, руські, поляки і греки. Дуже гарна була церква.
— Як починався танцювальний гурт «Зоря»?
— Я колись танцював українські народні танці в Нью-Йорку, наші люди з церкви хотіли також навчитися танцювати по-українськи. То я і почав їх вчити. Танцювали і козачок, і гопак, і чумак, і гречаники, і коломийку, арканики, і все інше.
— А хто був вашим учителем?
— Мене вчив Василь Авраменко. Це та сама людина, яка, можна сказати, вчила десь 200 тисяч американців і канадців українським народним танцям. Авраменко жив по всьому континенту — і в Північній Америці, і Південній Америці. Він приїхав сюди в двадцятих роках. Опинився він вперше у Канаді. Колись він був артистом. Тут, в Америці, почав учити молодих людей танцювати. І я з ним танцював 5 років в Нью-Йорку, але ж він вчив українські танці і в Голівуді, і в Лос-Анджелесі, і в Оклахомі, і в Детройті, і в Чикаго, і в Буенос-Айресі.
— Він вже до Бога пішов?
— Він помер років 15 тому.
— То ви — його учень. І те, чому вас навчив Авраменко, ви передали групі в Далласі? Чи живі ще ваші учні?
— Дехто ще живе. Уже вони не танцюють у цій групі, вони закінчили коледжі і пороз’їжджалися. Але ще дехто залишився в Далласі.
— Що ви думаєте про нинішній колектив «Зоря»?
— Найголовніше те, що вони танцюють. Як мені люди говорять: «Я бачив, як хтось танцював у Чикаго або Нью-Йорку. Вони танцюють майже професійно». В нас так само є такі танцюристи, майже професіонали. Але не це головне. Головне те, що діти починають і колись до того доростуть, що будуть присядку і всі танцювальні кроки робити. Сьогодні я з гордістю дивлюся на них, радий, що вони пам’ятають свої корені і якось тримають свою культуру.
— Скажіть ще про вашу сім’ю. Ви з дружиною сюди в Даллас приїхали чи тут зустрілися?
— Моя дружина Валя — українка, із Запорізької області. Маємо двоє синів — Павло і Михайло. Один син живе тут, у Далласі, а другий — у Сенсенаті.
— Чи вони ще пам’ятають українську мову? Розмовляють?
— Ні, дуже погано. То моя вина. Якби я далі жив у Нью-Йорку чи Чикаго, то вони б ходили до українських шкіл, вивчали би українознавство. Але мене компанія завжди розсилала по всіх місцях, де українців майже не було — Даллас або Колорадо.
— Скажіть, будь ласка, яка взагалі ситуація з українцями в Америці? Скільки їх? Якщо знаєте таку цифру?
— З українського покоління я гадаю, кілька мільйонів або більше. Мої сини одружилися на американках. А мої онуки добре знають своє коріння. Як їм було по 13 і 15 років, то я їх повіз в Україну. Ми поїхали до Києва, до Львова, Канева. Наступного року ми з онуками поїдемо в Україну ще раз. Нехай знають, якого ми роду!
Текст та фото Сергiя Тараненка