«Кобзар у фраку», який підкорив Голівуд

Я піду по Україні,
Кобзо, подруго, з тобою,
Щоб розважить співом, грою
Тих, що плачуть в самотині.

С. Гай, щоденник «Рада», 1910 р.

На шпальтах звитяг української історії закарбовано чимало подій, про які ми дізнаємося, торкнувшись посивілих від часу струн кобзи-бандури Василя Ємця, відомого українського діяча на еміграції, який понад півстоліття свого життя присвятив кобзарському мистецтву. Серед експонатів експозиції, присвяченої козацькій добі, кобзу та бандуру наділено особливим статусом — охоронця духовної спадщини, свідка музично-пісенної тисячолітньої культури, благовісника національного відродження. Оглядач розуміє з першого погляду, що ці «речі» живі, вони промовляють мовою століть.

Акордами весняної радості дзвеніла над Чикаго у лютому 1930 року кобза в руках невідомого тоді Америці музиканта-віртуоза Василя Ємця. Афіші одного з найбільших американських оперних театрів – Ліричної опери Чикаго (The Civic Opera House; Lyric Opera of Chicago) повідомляли, що 2 лютого 1930 року, у неділю відбудеться прем’єра – кобзарське мистецтво презентує Василь Ємець грою на українському народному інструменті кобзі-бандурі. Заворожена публіка вперше слухала авторські композиції «З українських степів» та у «Горах України».

Український часопис «Січ», що виходив у Чикаго, після концерту помістив зворушливий відгук (подаю мовою оригіналу): «Повіяло правдивою національною музикою, котра є так тісно злучена з українським духом, як сама наша мова…В рокоті золотих струн нашої славної Ліри відізвалася тисячолітня старовина, завітали тіні Боянів, відчулися далекі тризни на славних могилах, бенкети княжих дружин, незрівняної краси рядки «Слова о Полку Ігоревім». Сполихнули думи козацькі, що їх сліпці-кобзарі пронесли через пітьму неволі аж до сьогодення і переховали в народі славну традицію героїчних часів України – найкращу запоруку її Воскресіння і Свободи… Американська преса дуже прихильно оцінила ту, ще зовсім незнану для неї Музику і Інструмент, присвячуючи багато похвал нашого славного Земляка, котрим маємо сміло гордитись…».

У Chicago Herald and Examiner музичні критики заявляли: «Ємець продемонстрував повне технічне опанування свого інструменту, артистичне відчуття контрастів в тонах і темпі, щирість експресії. Незважаючи на таку велику кількість струн кобзи-бандури, Василь Ємець так майстерно з ними справлявся, що нам би довелося дивуватися чудесам, яких він би досяг, граючи на роялі.»

Через десять років Василь Ємець підкорить Голівуд, поруч з українськими народними думами звучатимуть твори Бетховена, Моцарта, Шопена… Його називали «кобзарем у фраку».

Чикаго було першим містом на американському видноколі митця. У містечку Джолієт жили віддані українській культурі меценати Йосип та Анастасія Кочани. У грудні 1929 року вони прийняли земляка у своєму домі, були шанувальниками його творчості, зберегли цікаві світлини, програмки концертів, газетні вирізки. Розуміючи, яким важким буде шлях кобзаря-емігранта, вони всіляко підтримували його заради поступу важливої національної справи. В Україні й до сьогодні називають особливими людьми кобзарів і лірників. Вони покликані співом доносити до свідомості людей життєву правду, струнами збуджувати почуття любові до своєї Батьківщини.

Василь Ємець народився 15 грудня 1890 р. в с.Шарівці Богодухівського повіту Харківської губернії в козацькій родині. На батьківському подвір’ї не раз зупинялися спочити з дороги кобзарі Іван Кучеренко-Кучугура та Павло Гащенко, в домі Костя Ємця слухали і сліпих кобзарів Петра Древченка, Грицька Кожушка, Михайла Кравченка. Їхній спів про козацьке минуле справили на малого Василька величезне враження. Коли він почав читати «Кобзаря» Тараса Шевченка, вирішив сам стати кобзарем, щоб пригадувати нашому «окраденому народові» про козацьку-гетьманську славу України. Перший його публічний виступ відбувся 6 грудня 1911 р. в колись козацькому містечку Охтирці, що на Слобожанщині. Василь співав «Розриту могилу» Тараса Шевченка.

«Так відчувати і так переживати міг хіба ідейний юнак, що за Україну готовий був піти до в’язниці, на Сибір або й віддати саме життя», — згадував Василь Ємець у своїй статті «Мій перший публічний виступ із бандурою», написаній у Голівуді, США, 1961 року. «Коли закінчував спів, відчуття трагедії так запанувало наді мною, що… з гніву та великого жалю сльози закапали по струнах моєї кобзи». В залі зчинився неймовірний «вибух оплесків, вигуків «браво і біс» та тупотіння ніг». Багато людей плакало, «бо ж публіка мабуть на яких 95-97 відсотків складалася з нащадків слобожанського козацтва та тієї частини Полтавщини, де ще існував козацький стан.» Від виключення з охтирської гімназії Василя Ємця врятувало те, що на вчительську раду, де розглядався цей «скандальний інцидент», він представив «Кобзаря» Тараса Шевченка з позначкою «Дозволено цензурою».

Невдовзі Василь Ємець поступає на природничий відділ фізико-математичного факультету Харківського університету. У вільний від навчань час він навчає гри на бандурі студентів. Слава про молодого кобзаря сягнула Кубані. Влітку 1913 р. Василь Ємець приїжджає до Катеринодара — столиці Кубанського козацького війська. Створена ним школа пізніше стала називатися Першою кубанською кобзарською школою, директором якої був натхненник кобзарського відродження на Кубані Микола Богуславський.

У 1916 році відбувся дебют Василя Ємця у Великому імператорському театрі. Після того концерту в найбільшій московській газеті «Русскоє слово» вперше його було названо віртуозом. По поверненню на рідні землі Василь продовжує концертування, у його репертуарі з’явилися дві нові пісні, записані, під час подорожі на пароплаві Дніпром, від студента Львівського університету Василя Семця.

Ще у 1912 році понад 700 студентів, в поклоні великому Тарасові, підхопили на канівській горі мелодію та слова пісень «Ми гайдамаки» та «Не пора, не пора москалеві, ляхові служить», які на повен голос співали разом сини Галичини та Слобожанщини. У січні 1918 року в складі Бойового куреня військового міністерства УНР боєць Василь Ємець бере участь в обороні Києва від червоних військ Муравйова, потім служить в полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Першої козацької синьої дивізії.

Під час гетьманату, Василь Ємець — за сприяння Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського — організовує «Першу Капелу Кобзарів», пізніше названу Першою державною капелою бандуристів.

3 листопада 1918 р. в Києві в переповненому театрі Берґоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. Після падіння влади Скоропадського, Василь Ємець знову пішов до війська, взявши на плечі ношу «мандрівного військового кобзаря». У лавах армії Української Народної Республіки він брав участь у поході на Київ об’єднаних українських армій.

Попри жертовність Василя Ємця, доля готувала йому вигнання з рідної землі. 25 листопада 1919 р. в еміграцію його відправив головний уповноважений уряду УНР Іван Огієнко. Відправив, щоб урятувати для українського народу геній Василя Ємця. Іван Огієнко видав посвідку, згідно з якою «артист-кобзар» Василь Ємець «має зробити концертне турне по Європі і тим самим познайомити Європейське громадянство з національним українським музичним інструментом — кобзою». На еміграції Василь Ємець у консерваторіях Берліну і Праги продовжив музичні студії, а в Празі 1923 року заснував Другу капелу бандуристів. Багато концертував у Чехословаччині, Німеччині, Бельгії, Литві, Польщі, Франції, Канаді й США. У книзі «Кобза та кобзарі», виданій 1923 року в Берліні, Василь Ємець висловлював віру, що мине лихоліття і український народ, як й інші народи Європи, матиме свою державу, і тоді по всій Україні «лунатиме радісний спів великого щасливого народу.»

У 1937 році Василь Ємець переїздить до Америки. Численні світлини розповідають про його концерти в Канаді. Він їхав у найглибші, здавалося б Богом забуті села, до своїх братів і сестер. На обійстю, коло хати під солом’яною стріхою у західній частині Манітоби пригадалась йому не лишень далека Україна, але й та хата, де вперше «уздрів сонця світ». «Що мене вразило, — писав музикант, — що 40 років життя в Канаді не змінили ні їх старокрайового вбрання, ні не вбили туги за рідною землею… Побут серед збідованих, але ще не зіпсутих «культурою доляра» людей залишиться мені світлим спогадом. Це мабуть про таких у нас казали колись в Україні — «бідні, але гідні!»

1938 року Василь Ємець одружується з Марією, дочкою підприємця Іллі Готри з Міннеаполіса, і молоде подружжя перебирається у славнозвісний Голівуд. Згодом, у своїх спогадах музикант напише: «Уперше в історії Голівуду, в часі Другої світової війни, пролунали звуки української бандури й української музики, а з тим і дорогого нам імення України.»

Радіостудія CBS запросила Василя Ємця виступити у популярній тоді програмі кінозірки Гедді Гаппер. Авторові спогадів довелося пережити шок — «…ніде не писалося про те грання в Голівуді, яке замалим не зробило з мене москаля.» Перед виступом були чисельні співбесіди, де відповідаючи на питання «музичних директорів», маестро Ємець підкреслював про те, «що країна мого народження є Україна, що мій інструмент – український інструмент, що моя музика – українська музика, що я Українець…»

Американський гітарист С. Левінгстон зізнався: «Як би я почувався щасливим, коли б міг бути Українцем. Ви бачили мої сльози. Вони витиснені чарівною грою (Ємця) на кобзі-бандурі.» Промовисті докази тому, що може зробити справжній патріот для своєї Вітчизни. Він не зрадив ніколи їй. Як і своїй вірній подрузі кобзі-бандурі. Доля його інструменту – це струна української душі.

Зроблена у 1912 році майстром бандур Антонієм Паплинським у Києві, вона пережила війни, була під московськими і польськими кулями. У 1919 році скульптор Михайло Гаврилко замінив один зламаний кілочок на дерев’яний, згодом, у 1920 р. відомий німецький майстер струнних інструментів Адольф Павлюс замінить «верхняк», а через 10 років у Чикаго майстер Стюарт дасть інструментові нове життя. Із цим інструментом Ємець проїхав усю українську землю — від Новоросійська та Катеринодара на Кубані до Ужгорода та Пряшева на Закарпатті.

Як зазначає Улас Самчук у книзі «Живі струни: Бандура і бандуристи» (Детройт, 1976), у Голівуді він не тільки грає, пише, організовує, вчить, а й теше свої бандури. Він власноруч змайстрував так звану подвійну бандуру на 62 струни, бо замовлені ним у найкращих майстернях Голівуда інструменти тріскались. Пізніше визнані професіонали не вірили, що таку бандуру міг зробити аматор.

«Кобзар у фраку» – таким ми бачимо його на численних світлинах. «Треба мати геніальність Гомера і красномовність Сапфони, щоб висловити те вдоволення, яке ми маємо від дружності з Василем Ємцем та від його музики», — такі щирі почуття приязні подарував у своїх записах американський поет і маляр Девід Ноултон з нагоди 50-ліття творчості музиканта, яке відзначала мистецька спільнота Америки 1961 року.

Тоді ж світ побачило пам’ятне видання «Василь Ємець: У золоте 50-річчя на службі Україні», у якому зібрано багато цікавих матеріалів, що послужили написанню цієї статті. У «Голівуді, року Божого 1961, на Безбатьківщині» Василь Ємець написав, що присвячує це видання «українській молоді та всенькому українському патріотичному суспільству про наших козаків-бандуристів. Бо ж у давньо й нещодавньо минулі часи, вони офірно служили Україні не лише козацькими шаблями й рушницями. Вони, далебі, вміли не лише співати та в бандури грати, але вміли вони й життя своє віддавати, щоб тільки жила невмируща слава України».

Душа В. Ємця перенеслася у кращі світи у 1982 році. Він прославляв кобзарське мистецтво, мріяв про відродження новітнього кобзарства. Архівні документи та експонати Українського Національного Музею в Чикаго розповідають про тих, хто своєю вірою в Україну зберегли український Всесвіт.

Марія Климчак, Український Національний Музей в Чикаго (www.Vidia.org)
Фото Максима Прокопів

Comments are closed.